Кіно: Колонія Дігнідад. Емма Уотсон, жорстокість та любов
Цей фільм відноситься до категорії "Я ніколи не буду це дивитися", але якщо все ж почнеш, кожну хвилину будеш радий, що подивився. Головний постер приваблює тим, що у стрічці знялася Емма Уотсон (а хто не хоче узнати, ким стала Герміона Грейнджер?). Але "Колонія Дігнідад" - це дуже. Дуже. Дуже нелегкий фільм.
Про що він? Напевно, про любов. Але не тільки.
Художник та фотограф на ім'я Даніель (його грає Даніель Брюль) малює революційні плакати у Чілі для прихильників президента Альєнде. Але владу захоплює режим Піночета, і Даниеля заарештовують. Попався він по дурості - міг би сховатися, але вірішив сфотографувати нелюдські арешти революціонерів, за що, власне, й потрапив у поле зору солдат. Разом із ним заарештовують і його дівчину - стюардесу на ім'я Лєна (її як раз і грає Уотсон), але її потім відпускають. Вона узнає, що Даніеля відвезли у так звану колонію Дігнідад (перекладається, як "колонія гідності") - страшне місце, де катують ув'язнених, а потім, майже знищівши їх фізично, віддають до секти, де продовжується вже моральне знищення. Лєна вірішує піти за коханим. До секти вона приходить добровільно, залишивши престижну роботу та власні плани. Її рішення - знайти коханого та спробувати втекти. Але ще до того, як вона стукає до воріт, їй кажуть, що шляху назад не буде... Чи вдасться вийти - це ще те питання.
Тож про що цей фільм? Звичайно, він про жорстокість. Але як такої жорстокості у кадрі мало. Та й та, що є, сором'язливо приховується під різними ширмами. Якщо когось б'ють, то частіше за все просто чутно звуки ударів. Ніякої видовищної крові немає (ну може трохи), і цього можна не боятися.
Ще це фільм про катування. Але воне теж частіше за все завуальоване. Режисер скоріш позначає обстановку катівні, у нього немає мети привабити глядачів, які люблять насилля у прямому ефірі.
Ще це фільм про приниження. Чоловіки б'ють жінок, матері принижують дітей, розпусний проповідник розбещує маленьких хлопчиків. Все це є, і разом із тим цього немає. Напівнатяки та іноді кілька буквальних кадрів - все. Але і цього мало - не встигнете навіть заплющити очі від жаху.
І це правильно, тому що "Колонія Дігнідад" - це все ж таки про любов. Коли ніхто не збирається допомагати. Коли усе проти тебе. Коли ненавість звідусіль зашкалює. Коли немає шансу. Залишається любов. Лєна йде до кінця, і те, що в неї вийде, навіть якесь другорядне. Бо на першому плані те, ЯК вона це робить.
Колонія катувань та сектантського божевілля - це дійсно колонія гідності, тому що вона демонструє, з якою гідністю усе це можна винести. Вона вбиває багато чого, але пробуджує щирість, вірність і розуміння. І не тільки любов, а ще й справжню дружбу, яка допоможе там, де любов не впорається. Тож "Колонію Дігнідад" дивитися варто вже хоча б за це. До речі, стрічка заснована на реальних подіях, і реальність така, що навіть у атмосфері тотального жаху в тебе хоча б щось залишається. Наприклад, можливість все ж таки бути людиною. Або допомагати іншим. Ну хоча б - подбати про дитину, яка плаче.
Це фільм, який хочеться згорнути на перших же кадрах, але ти цього не робиш, тому що він встигає затягнути. Перш за все за рахунок акторів, які підійшли до своїх ролей із великою відповідальністю. І особливо Емма Уотсон, глибина таланту якої вже давно дозволила їй не стати акторкою однієї ролі. Її оточують не менш яскраві артисти, тому усі герої - і розпусний пастор, і дурна доглядачка, й нещасна подруга-сектантка - усі вони чудові на своїх місцях. Але увесь сенс у тому, що загальний "заряд", енергетику фільму створює саме Уотсон. А точніше Лєна. Мужня, смілива, ризикова й іноді (у потрібні моменти!) дуже, дуже проста.
Але, здається, саме у цій простоті і полягає увесь фокус. Колонія Дігнідад - це те, що не повинно відбуватися із людиною. Але одночасно це те, що повинно її людиною зробити. Тому що, як не крути, любов та вірність навіть в умовах жаху та катуваннь - це все ж найкраще, що могло б із тобою відбутися.