Спочатку ви вирішите, що це точно шедевр, причому довгоочікуваний. Потім скажете - та ні, ну що це. Потім несподівано для себе почнете сміятися. Ще потім вас зачепить якийсь незначний момент, який буде саме про вас (не про Нео!). І аж потім вийдете з кіно з думками, що це було наче… трошки нуднувато та незрозуміло… але дивитися “Матрицю: Воскресіння” все одно варто.

Як так? 

Все просто: це одночасно і кіно з окремою історією (не дуже вже й вдале), і кіно - частка культурного коду. Можна вважати сюжет нецікавим, але подивитися треба, бо це частина життя цього світу - так само, як і ми всі. 

Про що це кіно?

Кожен знає, про що “Матриця”! Дві реальності, і в одній, “справжній” живе Томас Андерсон (розробник відео-гри “Матриця”), а в інший десь спить Нео. Звичайно ж, просто жити Андерсону не дають, тому йому доводиться пригадувати інший світ та вриватися туди. Бо там відповіді на його питання, там реальність, яка вже дещо змінилася та стала сильніша, там нарешті Трініті. 

Це фільм-доля. Яким би ти не був, як би не ховався, як би не боровся, ти все одно повернешся до свого білого кролика. І тільки від тебе залежатиме, пізнавати глибину його нори, або не пізнавати. Ось, до речі, перша відповідь, що її дає “Матриця: Воскресіння”: доля залежить саме від твого вибору. Це стосується не лише Нео. Обирати будуть всі. Кожен своє. Кожному буде важко. 

Це фільм-дежавю. Постійно випливають сцени (або просто асоціації) з перших частин “Матриці”. Навіть починається кіно зі сцени, яка напряму асоціюється із першою частиною франшизи. І це не для того, щоб нагадати, що там було в тих перших частинах. Це символ життя: все, що тобі здається нагадуванням, насправді не просто сон чи ілюзія. Іноді за цим є щось більше.

Це фільм-самоіронія. “Матриця: Воскресіння” нагадує фанфік, що його написала сама команда “Матриці”. Про героїв, про реальність, про себе самих. Бо тут стільки відсилок до історії, що вже відбулася, стільки асоціацій із теоріями фанатів, стільки жартів на тему розвитку самої франшизи. Гра, що її створив Томас Андерсон, напряму асоціюється із фільмами - в них прослідковується спільна доля, спільне майбутнє. 

Чи цікаво дивитися фанфік? 

Якщо оцінювати просто сюжет, то… він не шедевральний. Ця “Матриця” - скоріше післясмак, аніж щось самостійне.

Але ж і післясмак може бути цікавим. Є історії, які не можна відокремити від світу. “Матриця” назавжди - частина життя, не дуже велика, але все ж цеглина культури майже кожного з нас. Це вже давно мем, який проріс крізь нас, історія, яку ми розуміємо інтуїтивно, навіть якщо не дивилися фільмів повністю. 

Тож чи варто йти у кіно? Так. Щоб хоча б знати, який він - цей післясмак історії? Куди вона знайшла? Що там, всередині, де Нео й Трініті вже трошки… хм… не юні (так само, як і ти)... що ж там про тебе? Де буде той тригер, коли ти підстрибнеш у кріслі та скажеш: о, точно, так це все і є! 

Здебільшого кожен з нас - це трошки Нео, або трошки Трініті (залежно від власної асоціації). То ж цікаво, що з ними сталося вже після того, як вони заземлилися у “нормальній” реальності. Може щось подібне сталося і з нами? Може ми теж можемо перевірити глибину кролячої нори? Якщо оберемо це, звичайно. 

Бо вибір досі існує. Вибір, на щастя, досі - тільки наша власна справа. 

*"Матриця: Воскресіння" стартувала у кінотеатрах України 22 грудня. За запрошення на допрем'єрний показ фільму дякую Kinomania LLC.