Навіть якщо вам зовсім не подобаються фільми, де всі співають. 
Навіть якщо ви не збиралися у кіно взагалі. 
Навіть якщо ви не дуже любите латиноамериканську культуру.

ВСЕ ОДНО ЙДІТЬ ДИВИТИСЯ ФІЛЬМ “НА ВИСОТАХ НЬЮ-ЙОРКУ” (In the Heights). 

Так, я саме кричу це зараз. Бо про цей фільм варто кричати.

Про що це кіно?

Це екранізація мюзиклу, що його вперше представили у 2008 році на Бродвеї. Це історія про квартал, у якому живуть латиноамериканці (і якщо Латинській Америці потрібен власний кіно-гімн, то це саме він). Тут іде життя - таке, яким воно є вже багато-багато років. Маленькі магазинчики з ароматом власної кави, салони краси, в яких всі обговорюють сусідок, кам’яні джунглі однакових будинків… Все так, “як раніше”, але нове життя вривається у квартал, і сучасне витісняє минуле. Все більше людей виїжджають, щоб почати щось нове. І навіть головний герой Уснаві планує свої останні дні у рідному кварталі, щоб виїхати заради здійснення давньої мрії.

Є Уснаві, що мріє про переїзд у Домінікану. Є Ніна, чий батько мріє, щоб вона стала справжньою зіркою. Є Ванесса, що мріє просто про переїзд. Всі прийшли у фільм лише для того, щоб поспішати кудись. В кожного є власний обрій, вони ще тут, співають у кадрі, але їхні думки - вже за цим обрієм. 

Отже так, це кіно про мрію.

Вона є в кожного, і кожен мріє про те, щоб нарешті вирватися та полетіти над рідним кварталом туди, де буде щасливим (тобто він так думає, що буде саме щасливим)... 

Банальна фраза, так? 

Це спеціально, бо якщо думати про кіно “На висотах Нью-Йорку” саме поверхнево, то це і будуть такі банальні думки. Насправді цей фільм далеко не банальний та спрощений, він глибший ніж здається. 

Тож про що це кіно?

А воно НЕ про мрію, хоча саме мрія здебільшого веде героїв за собою усією сюжетною лінією. Воно і не про досягнення, не про бажання стати зіркою, не про амбіції взагалі. У тому й справа, що типова гонитва за мрією тут іде зовсім не передбачуваним та банальним шляхом. Хоча здається, що ця історія саме про це. 

Це кіно не про те, як люди виходять зі стареньких кварталів, щоб досягти висот справжнього Нью-Йорка або навіть вище. Хоча здається, що воно саме про те. 

Це кіно про людей. Про тебе. З твоїми мріями, бажаннями, поглядами… помилками. Це кіно про шлях до себе, про повернення до себе, про пошук себе в собі самому. І це дуже важкий шлях, іноді дуже болючий, але завжди чесний. 

Чому варто це дивитися, незважаючи на те, що тут багато співають?

До речі, співають гарно! Це, нагадаю, латиноамериканська тема, тож тут не буде затягнутих пісень та танців із танцівниками, яким щось заважає. Тут будет так, що захочеться закинути у плеєр принаймні пару треків! Хоча там, де будуть найважливіші моменти, буде сама тиша. Так, це мюзікл, що бере глядача за живе тишею, а не піснями.  

Хоча справа не в цьому. 

Якби “На висотах Нью-Йорку” був би фільмом про американську мрію, я б написала: не йдіть у кіно. Якби тут було все лінійно: не дуже веселе та розкішне життя - мрія - досягнення - здійснення, я б сказала… Припиніть, будь ласка, таке знімати! 

Тут не так. Тут і мрії не такі, як ми звикли. І шлях до них не такий, як це буває у банальних стрічках. І здійснення взагалі не так, як можна було б передбачити. 

Я ж кажу, це фільм про людину. А зважаючи на те, що героїв багато, то це фільм про ЛЮДЕЙ. І саме тому тут є дуже цікаве розподілення за героями та їхніми мріями: це видно не по музиці, а по кольорах - в кожного свій набір (в одних блакитно-рожеві, в інших - помаранчево-червоні, в третіх - піщано-блакитні…). Придивіться, ви побачите це! І там, де герой буде відступати від свого шляху, від своєї суті, колір це покаже, бо зміниться. 

“На висотах Нью-Йорку” варто не лише слухати. Його варто не лише дивитися. Він вартий того, щоб у нього вдивлялися, бо це історія, яка допомагає знайти шлях. Це історія, яка допомагає побачити людей навколо, бо там є ті, хто вартий усього, і ті, хто не вартий нічого більше.

Так-так, ваш власний шлях також. 
Так-так, людей, що не на екрані, а просто поруч із вами.