Рецензія: «Дюнкерк» (Dunkirk). Очі війни
Вона ближче, ніж здається. За спиною. У хмарах. Під водою. Війна завжди поруч, яким би далеким ти собі не здавався. Але фільм «Дюнкерк» (Dunkirk) Крістофера Нолана - не зовсім про це. Це військова драма, яка одночасно і досить важка, як багато фільмів про війну, і в той же час вона глядача не спустошує. Чому? Це, мабуть, найскладніше питання.
Фільм оповідає про Дюнкерську операцію 1940 року. Самий лише початок Другої світової. Французькі, англійські й бельгійські війська знаходяться в оточенні противника, який поступово стискає кільце. Солдати буквально відрізані від світу на одному великому пляжі, й евакуювати їх вирішено морським шляхом. Однак ворог не дозволить провести цю операцію легко ...
Справжній Дюнкерк
Фільм дивує тим, що він начебто показує історичну подію, в якій кожна окрема людина - просто одиниця, піщинка, але при цьому жодна деталь не упущена. Здавалося б, тут не може бути окремої долі, тому що все долі сплелися в одну, але в той же час тут немає нічого спільного й розмитого. Війна стирає людину, але ті, хто пише про неї, збирають по крихтах втрачені особистості, емоції та вчинки, щоб повернути людське на сірий, неживий, порожній пляж. Режисер у даному випадку - літописець війни. Він не знімав бій, він знімав людей у цьому бої. І глядач спостерігає не за деталізацією обстрілу, а за рисами людей та душами, що крізь них проглядають.
Ще одна дивовижна особливість «Дюнкерку» - його герої здаються дуже схожими один на одного, місцями навіть однаковими, але насправді це не так. Так, у них схожі обличчя, дії, почуття. Це посилюється змазаним фоном - берег, потопаючий у штормовому тумані, одні й ті ж хвилі, сірий пісок, сіре небо... І все ж вони не однакові. У «Дюнкерку» годі й шукати яскравих фарб, немає там і яскравих характерів, але зате є яскраві мотиви вчинків. Брехня, підозрілість, страх, надія, самопожертва... Головні герої - саме ці мотиви. Це навіть не почуття, не емоції, не переживання. Це глибинне - то, що може проявитися тільки на сірому тлі «Дюнкерку».
Втім, ні, це неправда, що в фільмі немає яскравих фарб. Один нестандартний відтінок все ж є. Червоний. Кров, джем на випадковому солдатському бутерброді, светр. Червоний там, де є порятунок - в смерті, в тимчасовому перепочинку, в благородстві. Останнє особливо важливо. Війна може викликати сльози, але «Дюнкерк» не про це. Тут сльози викликає порятунок від війни. Люди, які несуть цей порятунок в своїх руках, одягнених в червоний светр. Саме тому фільм пробуджує не спустошення, а світло.
Чи будете ви плакати від «Дюнкерка»? Важко сказати. Ймовірно, вас вимордує музика, що постійно звучить, що витягує з тіла нерви, намотує їх на якісь свої котушки, потім розмотує й починає знову. Жодного нерва не залишиться, все будуть ззовні, все будуть боліти і ... Буде момент, коли ви навіть не відчуєте сліз. Може бути, саме тоді буде зрозуміло: справа не в тому, що війна всюди. Не в оточенні ворога, не в тому, що порятунок примарний, не в тому, що противник стріляє в спину. Справа в тому, що де б війна не була, де б ти сам не був, куди б не втік, вона весь час дивиться тобі в очі.
Саме про це й знятий «Дюнкерк».
*За запрошення на показ фільму "Дюнкерк" дякую Kinomania LLC - ексклюзивного дистриб'ютора фільмів кінокомпанії Warner Bros. Pictures в Україні.