Що відбувається із цим світом, якщо навіть мюзікли перетворюються із нудного жанру в прекрасні та щемливі історії? Я не знаю відповіді… Але що б те не було, воно прекрасне. Бо якби ви проігнорували б “Вестсайдську історію” лише тому, що “не любите мюзікли”, це було б великою помилкою. 

Чому це кіно гідне вас?

Ні-ні, я розумію. Ще з рік тому я б також сказала: “Мюзикл? Та ні за що!”. Але ще після стрічки “На висотах Нью-Йорку” з’явилося відчуття того, що все ж таки не варто бути аж настільки однозначною. І як добре, що в нас вже був досвід того кіно, щоб ми могли не пропустити це.

Бо “Вестсайдську історію” шкода було б втратити! 

Про що це кіно?

Якщо коротко, то це історія протистояння двох вуличних угруповань в Нью-Йорку. І на цьому тлі проходить історія любові юнака Антона та дівчини Марії, яка геть неможлива, бо обидва належать як раз до протилежних груп. Більше того, ця любов може навіть стати відправною точкою для безжальної війни. Такі собі “Ромео та Джульєтта” із нью-йоркським шармом.

Це вже не перша кіноверсія, “Вестайдську історію” вже знімали у 1961-му (другий найкращий мюзикл усіх часів, за версію інституту кінематографії США). А до того мюзикл активно йшов на Бродвеї, де він справді став культовим. І насправді тлом історії стала п’єса Шекспіра: у першій версії мюзиклу навіть сцени ворожнечі двох угруповань дуже точно повторюють сцени ворожнечі Монтеккі та Капулетті.  Тож те, що зробив Стівен Спілберг у 2021-му, - це начебто вже стара пісня на новий лад… Але на те він і Спілберг, щоб це було як мінімум яскраво. Як максимум - щіро. 

Але якщо говорити про “Вестсайдську історію” такими словами, то краще не говорити про неї взагалі.

Бо тут - не лінійна історія драми та трагедії (на щастя), а доволі глибока історія дружби, ворожнечі, за якою стоїть дещо більше, ну й любові Тоні та Марії, хоча насправді як раз любов вийшла доволі пласка. Можливо, тому, що вона - не головне. 

Головне - все ж таки саме дружба-ворожнеча. І те, й інше переплетене так тісно, так міцно, що й не розібрати, де починається люта ненависть, а де - якщо не повне взаєморозуміння, то хоча б деяке прийняття одне одного. Якщо придивитися до героїв, то кожен - уособлення й ненависті, й відданності. І все це змішане намертво - не розділити. Любов на цьому тлі - лише фон, що він проявляє інші якості. 

А ще тут є історія про расизм, а точніше його коріння, бо герої не сходяться саме на цьому фундаменті: пуерториканці проти американців. Кожен вважає, що це місто - його, що цей район належить йому, що “інші” - не гідні цього місця й повинні піти. Це розкривається не глибоко, але чітко, і саме тому “Вестсайдська історія” не має занадто серйозної ноти пропаганди антирасизму. Це м’який та дуже елегантний підхід до теми, яка одночасно звучить та при цьому залишається не названою. Але ти все розумієш краще, аніж тобі б прочитали лекцію. 

Що ж до любові... Ну вона не дуже вийшла, в неї дуже важко повірити, бо в світі, де кожен знає історію Ромео та Джульєтти, вже навіть точне її повторення повинно мати інші родзинки. І про нього треба було б хоча б доспівати (хоча це затягло б таймінг і без того довгого фільму). 

Чому варто дивитися це кіно?

Та хіба ж ми не читали “Ромео та Джульєтту”, чесне слово! Читали ж, звичайно. Але тут ми зчитуємо історію через музику, яскраву та цікаву музику. Пісні у “Вестсадській історії” такі, що стали хітами ще на Бродвеї, і зараз так само можуть ними стати, бо справді дуже хочеться послухати це ще раз та навіть зібрати плейлист! 

А ще Спілбергу вдалося передати весь шарм танців мюзиклу, причому в новому прочитанні вони стали ще більш яскравими, в них проявилося ще більш внутрішньої суті. Саме в танцях атмосфера “Вестсайдської історії” посилається на стрічку “На висотах Нью-Йорка”. Більше того, обидва мюзікли стають наче одним цілим, продовженням одне одного - так, наче це все відбувається у єдиному часі та просторі (хоча це не так).

Заслуга цього кіно перш за все в тому, що воно якось по-іншому презентує мюзікли. Із специфічного жанру вони перетворюються на щось особливе, тонке… та цікаве для кожного, бо кожен там знайде якщо не свою історію, то свою пісню. А своя пісня - це майже найважливіше, бо мати саундтрек до життя означає прожити його більш щасливо, ніж це могло б бути. Правда ж?

*"Вестсайдська історія" стартувала у кінотеатрах України 9 грудня. За запрошення на допрем'єрний показ фільму дякую Kinomania LLC.